Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

тепер моя черга». Став я, як прибитий, готуючись на певну смерть. Зітхнув я до Бога, душу йому свою грішну рекомендуючи, і чекаю. А він іде від мене і йде, віддаляється на яких шістдесят кроків, стає, повертається до мене і каже: «Покажу тепер вам, як я стріляю! Зніму вам третій ґудзик від галуна на капелюсі, аби-сте по мені заховали пам'ятку!» Та як стрелив, куля свиснула мені понад чуприною, дзенькнула об ґудзик і о, гляньте, ротмістре, гляньте, бо, не побачивши, не повірите, як поцілив Запатан!

Тут Завейда подав мені свій капелюх, і я справді переконався, що ґудзик від удару кулі сплющився і так вбився у капелюх, що аж в сукні діру викрутив.

– І що ж ви тепер на те, пане ротмістре? – питає Завейда.

– Я на те скажу, що ви стріляти не вмієте, а він уміє, і нічого більше.

Завейда, мовби з помсти за ті мої слова, випив решту вина, витер губи, зітхнув, вуса підкрутив і, засалютувавши, вийшов, не в стані змиритися з тим, як я його історію так легко сприйняв.

Після цього кілька днів я нічого про Запатана не чув, і, скидалося на те, що його вже у Львові нема. Тимчасом він мені ще раз попав на очі.

Десь так зо два тижні по Різдві забаглося шляхті, якої багацько тоді було у Львові, влаштувати маскарад. Редути ще були у Львові новинкою і пхався до них, хто міг, а бувало, що і з далеких околиць шляхтич віз на таку забаву жінку і дорослих доньок, не кажучи вже про багатих міщан, яких на маскаради теж вільно пускали. Запусти того року били короткі, а тому вирішено впорядити ще одну редуту по святах. Італієць Цампіоні прибув навмисне до Львова, аби таку редуту організувати. Дали йому в палаці Яблоновських одну велику залю і кілька просторих покоїв, і власне там мала відбутися редута.

А тоді був звичай, аби на такому маскараді, який був справжнім раєм для розпусників, елєґантів, картярів та різних пройдисвітів, які під масками ховалися, запрошувати також військову варту і щоби сам командант гарнізону наглядав за публікою. Отже якраз мені й випала та честь на маскараді службу відбувати.

Надивився я тих редут у Варшаві, а перед тим у Берліні, але визнати мушу, що редута львівська не поступалася там-тим, бо і гостей було нелічено, і розмаїтих строїв, вишуканої костюмери, а предивних і кунштовних машкар сила велика. Я стояв на середині залі, а по кутах і сусідніх покоях розставив офіцерів і унтер-офіцерів, аби щойно яка заворуха ся вчинила, то заводіяку хутенько вивести на свіже повітря чи на гауптвахту. Коли так стою, бачу раптом, що через тлум гостей протискається Запатан. Був без маски, в свому звичному чорному одязі, з тим великим діамантом і при шпазі. Треба знати, що не вільно було нікому входити на маскарад зі зброєю на боці, за винятком службових офіцерів. Це мене розгнівало, бо граф Запатан не міг цього припису не знати, а бач таки зі шпагою тут крутиться. Тоді я рушив до нього, аби ґречно попросити зняти шпагу. Коли це бачу біля себе ще двох типів у масках, вбраних у все чорне і також зі шпагами. Гукаю унтер-офіцера і посилаю його до вартових, аби ще раз нагадали суворий наказ, що зі шпагою нікого не пускати.

А ті два чорних незнайомця крутяться по залі, ніби шукали кого, і раптом кинулися просто туди, де стояв Запатан. Він до них був обернений плечима і дивився на маскарадову метушню своїми недобрими очима, часом усміхаючись так, як він звик, коли тут одна з тих двох масок поклала йому на рамено долоню. Запатан обернувся, і я помітив, як він весь затремтів, і обличчя його, хоч і завше було дуже блідим, тепер побіліло, як крейда. Один з маскованих незнайомців щось проказав і простягнув до нього руку, а Запатан в тій же хвилі відскочив назад з виразним потрясінням на обличчі і швидко праву руку поклав на руків'я шпаги, мовби замірився добути її, щоб боронитися…

Я подумав, що зараз дійде до якоїсь бійки, і поквапився до заводіяк, але заки через тлум протиснувся, то побачив, як ті двоє, взявши Запатана під руки, повели його до виходу, а він ішов з потупленим зором, міцно зціпивши губи, і з розпачем на обличчі. Хоча в залі був великий стиск, обидва незнайомці на диво легко пробивалися крізь тлум, бо всі їм поступалися, зиркаючи з подивом. Так вони мені й зникнули біля виходу. Зрештою, я задоволений був, що позбувся їх на забаві і шпаг відбирати не довелося. Я став собі коло вікна, з якого можна було бачити будівлю, що її винайняв Запатан, і визирнув на двір. Ніч була темна, а з освітленої залі важко було щось роздивитися, однак мені здалося, мовби на узгір'ї між старими деревами, видніються три темні постаті, що швидко прямують до будинку.

Опанований цікавістю, притулив я обличчя до вікна і побачив, як в одну мить будинок, вікна якого досі не світилися, спалахнув яскравим і сильним світлом, наче всередині дому вибухнув великий феєрверк. З усіх вікон вдарило мерехтливе світло – то кривавої барви, то жовтої, а таке сильне і сліпуче, що очі разило. Я відчинив віконце і почув жахливий гуркіт, тріск і сичання, що линули з дому Запатана, мовби рами тріщали, а всі стіни валилися… Аж от нагло загуркотіло так страшно, що вмить усі шиби в редутовій залі з великим галасом потріскали. Потім я побачив тільки велетенське полум'я, що вистрілило вгору, а тоді враз усе втихло, і темрява запанувала…

Тим часом серед публіки в залі зчинилася паніка, залунали вигуки: «Горить! Горить!» – і ну жінки мліти, чоловіки кричати, а всі у розпачі у двері пхатися.

Бачачи, що з того може велике нещастя бути і люди чого доброго подушаться, я скочив на стіл і щодуху заволав:

– Не бійтеся! Нема страху! То цейхгауз в повітря злетів!

Паніка вляглася, а ми із Завейдою вимчали з залі, прихопивши з собою половину варти і побігли на місце тої незрозумілої події. Ледве ми туди добігли, а вже більша частина публіки з редути за нами вибігла, аби зобачити, що сталося.

Страшне видовище руїни ми тут застали. Зі старої кам'яниці чи цейхгаузу нічого не зосталося, опріч великого звалища. Виглядало це так, мовби дім враз із фундаментом якась сила підкинула догори, а, падаючи, він на друзки розсипався. Цегла